Автор Тема: Вчене звання: кому воно потрібне?  (Прочитано 2710 раз)

0 Пользователей и 1 Гость просматривают эту тему.

Оффлайн Сергей Горбачевский

  • Administrator
  • Знаменитый писатель
  • *****
  • Сообщений: 73877
  • Репутация: +321/-4
  • Пол: Мужской
  • Киевстар и Коболев одна шайка
    • Награды
Вчене звання: кому воно потрібне?
« : 02, Сентябрь 2012, Воскресенье, 10:56:22 am »
Увечері напередодні дня Усіх Святих у 1517 році Мартін Лютер прибив 95 тез до дверей церкви у Віт­­тенберзі. У ті дні тезою називалося тільки питання для обговорення. Монах-августинець ствер­­джував, що християнин не може купити собі квиток до раю. Нині ж, щоб довести тезис (так англійською називають дисертацію. – Ред.), треба чимало часу. Написання цієї праці – мета, яка щороку приводить сотні тисяч студентів до докторантури.

У більшості країн звання доктора філософії (PhD, якому в Україні приблизно відповідає кандидат наук. – Ред.) є першим необхідним кроком до академічної кар’єри. Це вступ до світу самостійних наукових досліджень – таких собі інтелектуальних витворів, над якими студенти працюють у тісному зв’язку зі своїми науковими керівниками. Вимоги до здобуття докторського звання кардинально відрізняються за країнами, вишами і навіть предметами. Декому спочатку необхідно два роки здобувати диплом магістра. Хтось отримує докторську стипендію, інші ж покривають витрати на дисертацію з власної кишені. В одній аспірантурі студент повинен займатися тільки науковою роботою, в іншій відвідувати заняття і складати іспити, а в деяких навіть навчати молодші курси. Дисертацією можуть бути кілька десятків сторінок із математики або кілька сотень з історії. Відтак новоспеченим доктором можна стати і в юні 20, і у втомлені життям 40 із гаком.

Та в багатьох потенційних докторів філософії є одна спіль­­на риса: незадоволення. Хтось описує свою роботу як рабську. Аспіранти часто працюють по 10 год сім днів на тиждень за низьку зарплату і непевні перспективи. Про них навіть анекдоти складають: якщо в тебе на роботі краще, ніж удома, і є улюблений смак вермішелі швидкого приготування, ти аспірант. «Пригнічує не саме навчання в аспірантурі, – розповідає один студент, який зізнається, що із задоволенням полює на шматок дармової піци, – а те, що не вид­­но ні кінця, ні краю».

Наріканнями аспірантів нікого не здивуєш, але в системі, що готує докторів філософії з наукових дисциплін (на відміну від них докторський ступінь з практичних спеціальностей на кшталт права, бізнесу чи медицини має очевиднішу цінність), справді є проблеми. Докторів філософії випускається забагато. Попри те що аспірантура має на меті саме підготовку до академічної роботи, кількість місць у докторських школах не відповідає кількості відповідних вакансій. Тим часом керівники бізнесу скаржаться на брак висококваліфікованих фахівців. Це дає підстави припускати, що в аспірантурі звертають увагу не на те, що потрібно. Найзатятіші критики порівнюють її з фінансовими пірамідами.

За легкими грошима

Чи не завжди навіть початковий ступінь університетської освіти був привілеєм нечисленного заможного класу. При цьому багато викладачів не мали докторського звання. Після Другої світової вища освіта стала поширенішим явищем, а водночас зросли й очікування, що вони матимуть вищі наукові звання. Американські університети підхопили тренд першими: до 1970-го з їхніх стін виходили майже третина всіх випускників вишів та половина докторів філософії з природничих і технічних наук у світі (хоча населення США становило лише 6% населення планети). Відтоді щорічний внесок Америки в наукову спільноту подвоївся і нині становить 64 тис.

Інші держави теж не пасуть задніх. За 1998–2006 роки кількість докторів філософії у країнах ОЕСР зросла на 40%, а в Сполучених Штатах – на 22%. Найактивніше наукові ступені здобували в Мексиці, Португалії, Італії та Словаччині. Навіть Японія, де молоде населення чисельно зменшується, виховала на 46% більше згаданих вище фахівців. Частково це зростання відображає поширення університетської освіти в решті світу, окрім США. Річард Фріман із Гарварда займається економікою праці. Він стверджує, що 2006-го в американських вишах навчалося лише 12% студентів світу.

Однак в університетах зрозуміли, що аспіранти – дешева, мотивована і зручна робоча сила. Що більше їх буде, то більше досліджень вони проводитимуть, а в деяких країнах і розширять за рахунок них викладацький штат без значних витрат. Аспірант-асистент у Єльському університеті може зароб­­ляти $20 тис. за дев’ять місяців викладання. А середня зарплата штатного професора в США становила 2009-го $109 тис., а це більше, ніж у суддів та державних чиновників.

Кількість випускників аспірантури й справді значно перевищує попит на університетських викладачів. У книжці дослідника Ендрю Гекера і журналістки Клаудії Дрейфус, яка нещодавно побачила світ, зазначено, що в період з 2005 по 2009 рік Америка випустила понад 100 тис. докторів філософії. Професорських вакансій за аналогічний період відкрилося тільки 16 тис. Залучаючи аспірантів до викладання на молодших курсах, виші зменшують кількість повноцінних робочих місць. Навіть у Канаді, де чисельність випускників аспірантури зростає порівняно помірно, у 2007-му докторське звання було присвоєно 4,8 тис. осіб, але на повну ставку найняли лише 2616 «новобранців». Дефіцит докторів філософії, схо­­же, спостерігається лише в кількох країнах, які стрімко розвиваються, як-от Бразилія і Китай.

Лікнеп про попит і пропозицію

У сфері наукових досліджень схожа історія. Аспіранти і молоді вчені, які отримують тимчасову ставку в західних вишах і науково-дослідних установах (так звані постдоки), – «нижча каста в академічному світі», за словами одного студента, – виконують сьогодні більшу частину роботи в цьому секторі. Їх теж забагато. Доктор Фріман, проаналізувавши дані до 2000-го, дійшов висновку, що якби кількість місць для викладачів природничих наук в американських вишах щороку зростала на 5%, то працевлаштуватися мали б шанс тільки 20% студентів. У Канаді 80% постдоків заробляють $38,6 тис. на рік, а то й менше, і це включно з податками. Такою є середня зарплата будівельника. Збільшення їхньої чисельності породило ще одну перешкоду на шляху до викладацької посади. У деяких сферах необхідною умовою для зарахування в штат тепер є п’ять років роботи постдоком.

Завдяки цим арміям низькооплачуваних аспірантів і постдоків підвищується науковий потенціал університетів, а відтак і країн, що, втім, не завжди добре. Можна змарнувати багато блискучих і високоосвічених інтелектуальних талантів, тільки-но віяння моди в науці змінюються. Запуск «Спутника» започаткував епоху стрімкого зростання кількості кандидатів наук із фізики, але та раптово минула, коли війна у В’єтнамі спустошила бюджет на науку. Професор фізики Міського університету Нью-Йорка Браян Шварц каже, що в 1970-х аж 5 тис. фізиків довелося шукати роботу в інших галузях.

Активізація профспілок ас­­пірантів-викладачів у США свідчить про кінець негласної домовленості між університетами і докторантами, за якою бідні студенти платять нині за те, що отримають хорошу викладацьку роботу в перспективі. У державних вишах на кшталт Університету Вісконсин-Медісон їх сформовано ще в далеких 1960-х, але відтоді професіонали об’єдну­­ються дедалі швидше. До того ж профспілки дістаються й до приватних ВНЗ, хоча Єльський і Корнелльський університети, де керівництво й деякі професори наполягають на тому, що аспіранти-викладачі все ж є студентами, а не штатними працівниками, чинять опір таким поривам. У 2000-му Нью-Йоркський університет став першим приватним вишем, що визнав їхню профспілку, але три роки потому припинив переговори з нею.

У деяких країнах, зокрема Великій Британії та США, низька зарплата і непривабливі кар’єрні перспективи позначаються на кількості іноземних аспірантів. За оцінками доктора Фрімана, у 1966-му лише 23% докторських ступенів з природничих і технічних наук у Штатах здобули студенти з інших країн. У 2006-му їхня частка зросла до 48%. Іноземці часто згодні працювати в гірших умовах, а наплив дешевої талановитої робочої сили з-за кордону сприяє зниженню оплати праці.

Прихильники аспірантури стверджують, що здобувати наукове звання варто, навіть якщо воно не гарантує постійного місця роботи у викладацькому штаті. Не кожен студент вступає до неї, щоб продовжувати кар’єру в університеті, тож багато з них ус­­пішно переходять у приватний сектор, наприклад, займаються дослідженнями в промисловості. Проте кількість тих, кого відраховують, свідчить про рівень розчарування. У США тільки 57% аспірантів здобудуть ступінь через 10 років після вступу. В гуманітарних науках, де більшість сама оплачує навчання, ця частка сягає 49%. Гірше те, що останні міцно тримаються за свої місця і відсіюються наприкінці, а щодо інших предметів, то там навчання частіше кидають упродовж перших років. І всі ці студенти починають кар’єру як академічна еліта суспільства. Дослідження в одному з американських університетів засвідчили, що ті, хто закінчує аспірантуру, не розумніші за тих, хто відсіюється в процесі. Останні перегорають через неефективне наукове керівництво, малопривабливі кар’єрні перспективи чи брак грошей.

Та й випускники, які знаходять роботу за межами вишів, не завжди досягають успіхів. Кур­­си, які вивчають аспіранти, такі спеціалізовані, що службам працевлаштування студентів при університетах доводиться докладати чимало зусиль, аби знайти їм роботу, а їхні наукові керівники найчастіше мало зацікавлені в студентах, що покидають академічний світ. Результати одного дослідження, проведеного ОЕСР, доводять, що навіть за п’ять років після здобуття докторського ступеня понад 60% вчених у Словаччині й більш як 45% у Бельгії, Чехії, Німеччині та Іспанії і далі працювали за тимчасовими контрактами. Багато з них стали постдоками. Близько третини австрійських докторів філософії влаштовуються на роботу, не пов’язану з їхньою освітою. 13% усіх німецьких опиняються на дуже скромних посадах. У Нідерландах таких учених 21%.

Мізерна втіха

Принаймні доктори філософії заробляють більше, ніж бакалаври. За даними дослідження Бернарда Кейсі, результати якого опубліковані в міжнародному часописі Journal of Higher Education Policy and Manage­­ment («Журнал стратегії та управління у вищій освіті»), що спеціалізується на післядип­­ломній освіті, британець із дипломом бакалавра заробляє на 14% біль­­ше, ніж ті, хто мав можливість вступити до університету, але вирішив цього не робити. У доктора філософії дохід аж на 26% вищий. Але магістр, яким можна стати лише за один рік, не надто відстає від нього, одержуючи більше на 23%. У багатьох випадках від наявності звання доктора філософії фінансових переваг узагалі не видно. У математиці, ІТ, соціальних науках та мовах він не перевершує своїми заробітками магістра. І, хоч як це дивно, поступається останньому в інженерії, сфері технологій, архітектурі та освіті. Тільки в медицині, інших природничих науках та бізнесі й фінансах компенсація за докторський ступінь варта зусиль. Якщо брати всі царини загалом, звання доктора забезпечує заробіток тільки на 3% вищий, ніж магістра.

Нью-йоркський фізик Шварц каже, що здобуті в аспірантурі знання можна засвоїти на значно коротших курсах. За його словами, 30 років тому на Волл-стрит зрозуміли, що деякі фізики вміють розв’язувати диференціальні рівняння, й почали наймати їх як спеціалістів із кількісного аналізу, аналітиків і трей-­­

дерів. А нині вищу математику, потрібну для роботи у фінансовій сфері, можна вивчити на кількох коротких курсах. «Доктор філософії з фізики, який займався тільки диференціальними рівняннями, некон­­ку­­ренто­­спро­­мож­­­­ний», – каже Шварц.

Багато студентів кажуть, що вивчають предмет з інтересу і освіта є їхньою самоціллю. Дехто мало думає про те, куди їх приведе кваліфікація. Під час одного опитування серед британських аспірантів близько третини зізналися, що вчаться в аспірантурі, аби далі залишатися студентами чи відтягнути пошук роботи. Зокрема, близько половини тих, що перебувають на технічних спеціальностях. Тим, хто займається природничими науками, легко отримати стипендію, тому вони вступають до аспірантури. Але на студентів, які залишаються в університеті, чекають і плюси, і мінуси. «Надто освічені» працівники, чий рівень перевищує вимоги роботи, ймовірно, будуть менш задоволені, продуктивні й більш схильні говорити, що збирають­­ся звільнитися.

Науковці часто сприймають питання про доцільність здобуття докторського ступеня так само, як про те, чи не забагато у світі мистецтва або культури. Вони вважають, що знання виходить з університетів у суспільство, роблячи останнє продуктивнішим і оздоровлюючи його. Можливо, у цьо­­му і є правда, але це аж ніяк не означає, що вступ до аспірантури – оптимальний вибір для людини.

Інтереси професорів та вишів, з одного боку, і аспірантів – другого, не зовсім збігаються. Що більше талановитих студентів залишається працювати в університетах, то краще для викладачів. Ті, хто здобуває післядипломну освіту, підвищують шанси на гранти й допомагають своїм науковим керівникам заробити більше балів на публікаціях. Професори вибирають талановитих студентів молодших курсів і виховують із них потенційних докторантів. Не в їхніх інтересах відлякувати розумних підопічних, принаймні на самому початку. Одна студентка розповідає, як спер­­шу їй обіцяли світле майбутнє, але після семи років виснажливої праці відмахнулися від неї жартом про те, щоб шукала собі багатого чоловіка.

Поодинокий виняток – Моніка Гарріс, професор психології в Університеті Кентуккі. На її думку, виші випускають забагато докторів філософії, тому сама вона більше не приймає докторантів. Одначе такий однобічний «контроль академічної народжуваності» – явище нечасте. У відповідь на запитання про перенасичення ринку праці PhD президент одного з вишів Ліги плюща – асоціації восьми найстаріших американських університетів – сказав, що коли кращі університети випускатимуть менше науковців, то за цю справу візьмуться інші навчальні заклади.

Добрі наміри

Багато недоліків здобуття докторського ступеня відомі всім. Автор цієї статті побачив їх іще з десяток років тому, коли гриз граніт теоретичної екології в аспірантурі без будь-якої користі для себе. Європейці намагаються гармонізувати свою вищу освіту, і деякі установи виступають за більш структурований процес навчання, який пропонує американська аспірантура.

Організації, які фінансують такі дослідження, зрозуміли, що багатьом докторам філософії важко продати свою ерудицію і вміння на ринку праці. Написання лабораторних звітів, проведення наукових презентацій та піврічний аналіз літератури можуть виявитися навдивовижу непотрібними у світі, де технічні знання необхідно швидко пристосовувати і просто подавати масовій аудиторії. Тепер деякі університети пропонують своїм аспірантам курси, що розвивають соціальні навички, зок­­рема комунікації та командної роботи. Вони можуть знадобитися на ринку праці. Нова чотирирічна програма для аспірантів під назвою NewRoutePhD (з англ. «новий маршрут»), запроваджена у Британії, схоже, дає студентам саме такі вміння.

Змінитися можуть і оцінки та стимули. У деяких університетах факультети й викладачі розглядають кількість аспірантів як мірило успіху і змагаються за те, щоб випустити якомога більше науковців. А студентів дужче цікавить те, наскільки швидко випускники знаходять постійну роботу і яку зарплату отримують. У професорів, які звільняються від штрафу за перевищення кількості випущених докторів філософії, кількість аспірантів, що зрештою здобувають науковий ступінь, різко зростає.

Багато тих, хто вступає до аспірантури, – найрозумніші зі своїх випусків, вони завжди були найкращими у будь-чому, за що бралися. У них купа призів і грамот. Коли нове покоління випускників ступить на науковий шлях, мало кому захочеться миритися з тим фактом, що система, до якої вони потрапляють, можливо, створена на користь іншим, що навіть важкої роботи й гострого розуму може виявитися замало для успіху, і що, ймовірно, їм вигідніше пошукати краще заняття. Тоді свої дослідницькі навички вони можуть спрямувати на описання гіркої долі науковців. До речі, непогана тема для дисертації!

Просмотр ссылок доступен только зарегистрированным пользователям


Оффлайн Сергей Горбачевский

  • Administrator
  • Знаменитый писатель
  • *****
  • Сообщений: 73877
  • Репутация: +321/-4
  • Пол: Мужской
  • Киевстар и Коболев одна шайка
    • Награды
Вчене звання: кому воно потрібне?
« Ответ #1 : 02, Сентябрь 2012, Воскресенье, 10:58:31 am »
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук

Нам би їхні проблеми!


Проблема, описана автором, чия наукова кар’єра в галузі теоретичної екології, вочевидь, не склалася, не нова. Відомо, що й на Заході науковці не є найбільш високооплачуваною категорією. Часом і вони можуть отримувати шалено багато, але тільки працюючи в лабораторіях великих фірм над вирішенням суворо визначених прикладних проблем. А «ціна» академічної свободи (відносної, бо й тут постдок чи навіть професор якогось університету має повсякчас дбати про наступний грант) – це перебазування за доходами в нижчі страти середнього класу.

За таких умов багато хто ставить запитання: «А чи варто захищати всі ті дисертації?» Дехто й не робить цього (і вже були випадки отримання Нобелівської премії людьми без ступеня, хоч вони радше виняток). Але про відмирання «доктора філософії» (назва ця відверто архаїчна, бо саме на філософських факультетах середньовічних університетів було зосереджено всі науки, окрім медицини, права й теології, для яких існували свої, спеціальні) говорити зарано. Сам цей ступінь більш-менш відповідає українському кандидатові (схоже, невдовзі останнього в нас теж офіційно перейменують на PhD). Є ще й терміни Dr.Sci., Grand Doctor, Dr. Hab. (залежно від країни й галузі знань), більш-менш співвідносні за значенням із нашим доктором наук. Здобути їх значно складніше.

І все ж люди здобувають докторати, роками готуючи дисертації. Почасти тому, що наука таки ієрархізована і ступінь є певним знаком визнання «якості» вченого в очах його фахової спільноти. А почасти – бо аспірантура (чи докторські студії) є найкращим із вигаданих на сьогодні способів залучати до наукової праці талановиту молодь, найбільш здатну до отримання нестандартних, «проривних» результатів.

На жаль, ми в Україні можемо сьогодні тільки сказати: нам би їхні проблеми. Наші аспіранти отримують злиденну стипендію (і не мають тих додаткових ґрунтовних курсів, що їхні колеги в найкращих європейських чи американських університетах). Захистивши дисертацію, вони втрачають право на гуртожиток, а відтак змушені або емігрувати, або змінити профіль діяльності (бо на зарплату науковця винайняти житло у великому місті неможливо). Дуже часто в нас «захищають» відверто липові опуси високопосадовці й бізнесмени (бо в країні, де престиж науковця зведено майже до нуля, чомусь серед «еліт» усе ще модно мати кандидатський чи докторський диплом).

І все-таки навіть за цих умов в Україні щороку з’являються сотні й тисячі по-справжньому добрих дисертацій (з усіх галузей знань). Хоча для цих новоспечених кандидатів описана в статті «тяжка доля» західного постдока може здатися справжнім раєм.

Лариса Масенко, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідного наукового співробітника Інституту української мови НАН України.

Наша система підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації суттєво відрізняється від західноєвропейської і американської. Головна відмінність полягає не в аспірантурі як такій, а в процедурі захисту дисертацій і присудження наукових ступенів і звань.

У західних університетах аспірант має докласти багато зусиль, щоб досягти бажаного результату. Але коли дисертаційна робота готова, то процедура її захисту значно простіша, ніж у нас. Університети як самоврядні вищі навчальні заклади мають право самостійно присуджувати наукові ступені.

Вся процедура обмежується створенням комісії, що складається з кількох професорів (найчастіше чотирьох) з різних університетів, які є фахівцями у відповідній галузі. Члени комісії вивчають представлену роботу, на спеціальному засіданні дисертант доповідає про основні результати дослідження і відповідає на запитання членів комісії, після чого вони приймають рішення про присудження (чи неприсудження) йому наукового ступеня.

Кожен західний університет дбає про свій авторитет - і це гарантує об'єктивність оцінювання і належну якість наукових робіт, а високий рівень конкуренції між випускниками аспірантури сприяє відбору найздібніших для подальшої наукової і викладацької діяльності.

В Україні ж внаслідок відсутності університетського самоврядування і фактичного збереження радянської системи атестації наукових кадрів процедура захисту дисертацій надзвичайно громіздка й забюрократизована. Вона потребує  від аспіранта великої й нераціональної витрати часу. Наші університети й академічні установи успадкували радянську систему оцінювання наукових кадрів, в якій діяв принцип загальносоюзної уніфікації й суворого контролю.

Ще в 1932 році для ідеологічного нагляду за науковими дослідженнями в Москві було створено  Вищу атестаційну комісію (ВАК). Лише вона мала право затверджувати рішення спеціалізованих вчених рад університетів і академічних установ про присудження наукових ступенів і звань. Для цього до кожної дисертації долучався її скорочений виклад у вигляді видрукованого автореферату, що мав бути написаний російською мовою і надісланий до бібліотек та наукових установ усіх союзних республік. На автореферат мала надійти певна кількість відгуків науковців. Після захисту, що відбувався на засіданні спеціалізованої вченої ради, примірник дисертації разом із детальним протоколом захисту відправлявся до Москви у ВАК, і дисертант досить довго мусив чекати височайшого дозволу на отримання омріяного диплому.

Ця процедура присудження наукових ступенів кандидата і доктора збережена в Україні. Єдиною позитивною зміною є те, що Вища атестаційна комісія перемістилась з Москви до Києва і автореферат дисертації тепер пишуть українською мовою. Але, як і раніше, його треба розіслати в університети й академічні установи колишніх союзних республік (тепер країн СНД).

Питання про ліквідацію ВАК як релікту радянської епохи почали обговорювати в наукових колах з перших років незалежності. Цікаво, що ліквідувала його вже нинішня влада у 2010 році. Однак «реформування» виявилось липовим. ВАК нікуди не зник. Він лише став ДАКом - Департаментом атестації кадрів, перейшовши з відомчого підпорядкування Кабмінові до Міністерства освіти і науки, молоді та спорту. Процедура захисту дисертацій і присудження наукових ступенів лишилась тією ж. Щоправда, певні зміни впроваджено у фінансовій сфері. Якщо раніше дисертант за обов'язкове оголошення у Віснику про захист дисертації платив невелику суму, яка відповіла кількості друкованих рядків, то тепер розцінки збільшено в рази. Залежно від термінів подання тексту оголошення дисертант має викласти кругленьку суму, що коливається від чотирьохсот гривень до майже двох тисяч.

Про вади нашої системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації можна писати ще багато. Вона, безперечно, потребує реальних реформ, а не змін під Табачника. Але неодмінною передумовою їх є прихід до влади української еліти.

Коментар Тетяни Огаркової, PhD, заступниці директора Докторської школи Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Небезпека полемічної статті The Economist, автор якої отримав PhD у галузі теоретичної екології, полягає в тому, що, спираючись на коректні дані про сучасний стан та перспективи «докторів філософії» (PhD) у США та інших розвинених країнах, вона зміщує розгляд проблеми у площину суто монетарну та прагматичну, розглядаючи отримання наукового ступеня винятково у перспективі його рентабельності.

Труднощі, з якими стикається більшість докторантів та молодих докторів філософії у Європі та США, обговорюються давно. Безсумнівно, з точки зору рентабельності, отримання ступеня доктора філософії – інвестиція ризикована.  Час – це гроші, докторська освіта коштує набагато більше за магістерську, і навіть численні стипендії, пропоновані докторськими програмами, особливо у природничих науках,  навряд чи компенсують усі втрати. Чим керуються молоді люди, коли наважуться на авантюру під назвою PhD?

Велика частка сміливців – це ті, хто хоче планує залишитися викладати в університеті, і для них PhD є обов’язковою вимогою. Навряд чи вони не знають, що не усім охочим  вистачить місць в університеті, і навіть у випадку успішного працевлаштування вони зароблятимуть менше порівняно із тими, хто піде у зовнішній світ.  Поза стінами університета бонуси від наукового ступеня також не завжди очевидні: стартова заробітна плата PhDбуде вищою, але з роками усі привілеї PhD, порівняно із магістрами, нівелюються: на ринку праці досвід роботи цінується більше, аніж науковий ступінь. А що, як новоспечений PhD взагалі не знайде собі роботу?

Невипадково останнім часом активізувалися спроби наблизити підготовку докторів філософії до реалій ринку праці. Приміром, той само Болонський процес у Європі бувспробою побудувати «економіку знання». В межах цієї реформи вимоги до PhD стали іншими -  з’явилисянавчальні курси із практичних навичок, скорочений час на написання та обсяг дисертацій: усі умови для того, щоби новоспечений PhD якомога швидше потрапив на ринок праці, озброєний не лише теоретичними знаннями та власним інтелектуальним проектом, але і практичними навичками для виживання та боротьби.

І все-таки не варто забувати, що університет і ринок – явища різні, вони мають різну природу. Не секрет, що деякі галузі не мають практичного застосування і не можуть бути безпосередньо та гарантовано монетизовані. Історичне завдання університету полягає не лише в тому, щоби сформувати одиницю висококваліфікованої робочої сили, а в тому, щоби формувати освічених людей, особистості. Тому історично університет був орієнтований на фундаментальне, універсальне та «незацікавлене» знання. І це знання - не лише про те, як заробити більше грошей, але і самоцінне знання про те, що таке людина, суспільство, природа, мистецтво тощо. Це стосується і рівня PhD: чотири роки докторської програми – не завелика ціна за можливість стикнутися із найскладнішими питаннями в окремій галузі.

Звісно, в епоху «економіки знання» та масової освіти університет змушений відповідати на соціальні виклики; між університетом та ринком потрібен діалог (як  між університетом і публічною сферою, між університетом і державою, університетом і локальною спільнотою), але у цих стосунках неможливий диктат. Інакше університет ризикує перетворитися на «фабрику» спеціалістів для потреб ринку, держави, спільноти чи корпорації, і продукуватиме винятково інструменталізоване, «рентабельне», чи то «ідеологічно потрібне» знання. І тоді, за логікою автора статті, питання «кому потрібне вчене звання?» можна буде переформулювати у загрозливіше запитання «Кому потрібен такий університет?»


Теги: