Увечері напередодні дня Усіх Святих у 1517 році Мартін Лютер прибив 95 тез до дверей церкви у Віттенберзі. У ті дні тезою називалося тільки питання для обговорення. Монах-августинець стверджував, що християнин не може купити собі квиток до раю. Нині ж, щоб довести тезис (так англійською називають дисертацію. – Ред.), треба чимало часу. Написання цієї праці – мета, яка щороку приводить сотні тисяч студентів до докторантури.
У більшості країн звання доктора філософії (PhD, якому в Україні приблизно відповідає кандидат наук. – Ред.) є першим необхідним кроком до академічної кар’єри. Це вступ до світу самостійних наукових досліджень – таких собі інтелектуальних витворів, над якими студенти працюють у тісному зв’язку зі своїми науковими керівниками. Вимоги до здобуття докторського звання кардинально відрізняються за країнами, вишами і навіть предметами. Декому спочатку необхідно два роки здобувати диплом магістра. Хтось отримує докторську стипендію, інші ж покривають витрати на дисертацію з власної кишені. В одній аспірантурі студент повинен займатися тільки науковою роботою, в іншій відвідувати заняття і складати іспити, а в деяких навіть навчати молодші курси. Дисертацією можуть бути кілька десятків сторінок із математики або кілька сотень з історії. Відтак новоспеченим доктором можна стати і в юні 20, і у втомлені життям 40 із гаком.
Та в багатьох потенційних докторів філософії є одна спільна риса: незадоволення. Хтось описує свою роботу як рабську. Аспіранти часто працюють по 10 год сім днів на тиждень за низьку зарплату і непевні перспективи. Про них навіть анекдоти складають: якщо в тебе на роботі краще, ніж удома, і є улюблений смак вермішелі швидкого приготування, ти аспірант. «Пригнічує не саме навчання в аспірантурі, – розповідає один студент, який зізнається, що із задоволенням полює на шматок дармової піци, – а те, що не видно ні кінця, ні краю».
Наріканнями аспірантів нікого не здивуєш, але в системі, що готує докторів філософії з наукових дисциплін (на відміну від них докторський ступінь з практичних спеціальностей на кшталт права, бізнесу чи медицини має очевиднішу цінність), справді є проблеми. Докторів філософії випускається забагато. Попри те що аспірантура має на меті саме підготовку до академічної роботи, кількість місць у докторських школах не відповідає кількості відповідних вакансій. Тим часом керівники бізнесу скаржаться на брак висококваліфікованих фахівців. Це дає підстави припускати, що в аспірантурі звертають увагу не на те, що потрібно. Найзатятіші критики порівнюють її з фінансовими пірамідами.
За легкими грошимаЧи не завжди навіть початковий ступінь університетської освіти був привілеєм нечисленного заможного класу. При цьому багато викладачів не мали докторського звання. Після Другої світової вища освіта стала поширенішим явищем, а водночас зросли й очікування, що вони матимуть вищі наукові звання. Американські університети підхопили тренд першими: до 1970-го з їхніх стін виходили майже третина всіх випускників вишів та половина докторів філософії з природничих і технічних наук у світі (хоча населення США становило лише 6% населення планети). Відтоді щорічний внесок Америки в наукову спільноту подвоївся і нині становить 64 тис.
Інші держави теж не пасуть задніх. За 1998–2006 роки кількість докторів філософії у країнах ОЕСР зросла на 40%, а в Сполучених Штатах – на 22%. Найактивніше наукові ступені здобували в Мексиці, Португалії, Італії та Словаччині. Навіть Японія, де молоде населення чисельно зменшується, виховала на 46% більше згаданих вище фахівців. Частково це зростання відображає поширення університетської освіти в решті світу, окрім США. Річард Фріман із Гарварда займається економікою праці. Він стверджує, що 2006-го в американських вишах навчалося лише 12% студентів світу.
Однак в університетах зрозуміли, що аспіранти – дешева, мотивована і зручна робоча сила. Що більше їх буде, то більше досліджень вони проводитимуть, а в деяких країнах і розширять за рахунок них викладацький штат без значних витрат. Аспірант-асистент у Єльському університеті може заробляти $20 тис. за дев’ять місяців викладання. А середня зарплата штатного професора в США становила 2009-го $109 тис., а це більше, ніж у суддів та державних чиновників.
Кількість випускників аспірантури й справді значно перевищує попит на університетських викладачів. У книжці дослідника Ендрю Гекера і журналістки Клаудії Дрейфус, яка нещодавно побачила світ, зазначено, що в період з 2005 по 2009 рік Америка випустила понад 100 тис. докторів філософії. Професорських вакансій за аналогічний період відкрилося тільки 16 тис. Залучаючи аспірантів до викладання на молодших курсах, виші зменшують кількість повноцінних робочих місць. Навіть у Канаді, де чисельність випускників аспірантури зростає порівняно помірно, у 2007-му докторське звання було присвоєно 4,8 тис. осіб, але на повну ставку найняли лише 2616 «новобранців». Дефіцит докторів філософії, схоже, спостерігається лише в кількох країнах, які стрімко розвиваються, як-от Бразилія і Китай.
Лікнеп про попит і пропозиціюУ сфері наукових досліджень схожа історія. Аспіранти і молоді вчені, які отримують тимчасову ставку в західних вишах і науково-дослідних установах (так звані постдоки), – «нижча каста в академічному світі», за словами одного студента, – виконують сьогодні більшу частину роботи в цьому секторі. Їх теж забагато. Доктор Фріман, проаналізувавши дані до 2000-го, дійшов висновку, що якби кількість місць для викладачів природничих наук в американських вишах щороку зростала на 5%, то працевлаштуватися мали б шанс тільки 20% студентів. У Канаді 80% постдоків заробляють $38,6 тис. на рік, а то й менше, і це включно з податками. Такою є середня зарплата будівельника. Збільшення їхньої чисельності породило ще одну перешкоду на шляху до викладацької посади. У деяких сферах необхідною умовою для зарахування в штат тепер є п’ять років роботи постдоком.
Завдяки цим арміям низькооплачуваних аспірантів і постдоків підвищується науковий потенціал університетів, а відтак і країн, що, втім, не завжди добре. Можна змарнувати багато блискучих і високоосвічених інтелектуальних талантів, тільки-но віяння моди в науці змінюються. Запуск «Спутника» започаткував епоху стрімкого зростання кількості кандидатів наук із фізики, але та раптово минула, коли війна у В’єтнамі спустошила бюджет на науку. Професор фізики Міського університету Нью-Йорка Браян Шварц каже, що в 1970-х аж 5 тис. фізиків довелося шукати роботу в інших галузях.
Активізація профспілок аспірантів-викладачів у США свідчить про кінець негласної домовленості між університетами і докторантами, за якою бідні студенти платять нині за те, що отримають хорошу викладацьку роботу в перспективі. У державних вишах на кшталт Університету Вісконсин-Медісон їх сформовано ще в далеких 1960-х, але відтоді професіонали об’єднуються дедалі швидше. До того ж профспілки дістаються й до приватних ВНЗ, хоча Єльський і Корнелльський університети, де керівництво й деякі професори наполягають на тому, що аспіранти-викладачі все ж є студентами, а не штатними працівниками, чинять опір таким поривам. У 2000-му Нью-Йоркський університет став першим приватним вишем, що визнав їхню профспілку, але три роки потому припинив переговори з нею.
У деяких країнах, зокрема Великій Британії та США, низька зарплата і непривабливі кар’єрні перспективи позначаються на кількості іноземних аспірантів. За оцінками доктора Фрімана, у 1966-му лише 23% докторських ступенів з природничих і технічних наук у Штатах здобули студенти з інших країн. У 2006-му їхня частка зросла до 48%. Іноземці часто згодні працювати в гірших умовах, а наплив дешевої талановитої робочої сили з-за кордону сприяє зниженню оплати праці.
Прихильники аспірантури стверджують, що здобувати наукове звання варто, навіть якщо воно не гарантує постійного місця роботи у викладацькому штаті. Не кожен студент вступає до неї, щоб продовжувати кар’єру в університеті, тож багато з них успішно переходять у приватний сектор, наприклад, займаються дослідженнями в промисловості. Проте кількість тих, кого відраховують, свідчить про рівень розчарування. У США тільки 57% аспірантів здобудуть ступінь через 10 років після вступу. В гуманітарних науках, де більшість сама оплачує навчання, ця частка сягає 49%. Гірше те, що останні міцно тримаються за свої місця і відсіюються наприкінці, а щодо інших предметів, то там навчання частіше кидають упродовж перших років. І всі ці студенти починають кар’єру як академічна еліта суспільства. Дослідження в одному з американських університетів засвідчили, що ті, хто закінчує аспірантуру, не розумніші за тих, хто відсіюється в процесі. Останні перегорають через неефективне наукове керівництво, малопривабливі кар’єрні перспективи чи брак грошей.
Та й випускники, які знаходять роботу за межами вишів, не завжди досягають успіхів. Курси, які вивчають аспіранти, такі спеціалізовані, що службам працевлаштування студентів при університетах доводиться докладати чимало зусиль, аби знайти їм роботу, а їхні наукові керівники найчастіше мало зацікавлені в студентах, що покидають академічний світ. Результати одного дослідження, проведеного ОЕСР, доводять, що навіть за п’ять років після здобуття докторського ступеня понад 60% вчених у Словаччині й більш як 45% у Бельгії, Чехії, Німеччині та Іспанії і далі працювали за тимчасовими контрактами. Багато з них стали постдоками. Близько третини австрійських докторів філософії влаштовуються на роботу, не пов’язану з їхньою освітою. 13% усіх німецьких опиняються на дуже скромних посадах. У Нідерландах таких учених 21%.
Мізерна втіхаПринаймні доктори філософії заробляють більше, ніж бакалаври. За даними дослідження Бернарда Кейсі, результати якого опубліковані в міжнародному часописі Journal of Higher Education Policy and Management («Журнал стратегії та управління у вищій освіті»), що спеціалізується на післядипломній освіті, британець із дипломом бакалавра заробляє на 14% більше, ніж ті, хто мав можливість вступити до університету, але вирішив цього не робити. У доктора філософії дохід аж на 26% вищий. Але магістр, яким можна стати лише за один рік, не надто відстає від нього, одержуючи більше на 23%. У багатьох випадках від наявності звання доктора філософії фінансових переваг узагалі не видно. У математиці, ІТ, соціальних науках та мовах він не перевершує своїми заробітками магістра. І, хоч як це дивно, поступається останньому в інженерії, сфері технологій, архітектурі та освіті. Тільки в медицині, інших природничих науках та бізнесі й фінансах компенсація за докторський ступінь варта зусиль. Якщо брати всі царини загалом, звання доктора забезпечує заробіток тільки на 3% вищий, ніж магістра.
Нью-йоркський фізик Шварц каже, що здобуті в аспірантурі знання можна засвоїти на значно коротших курсах. За його словами, 30 років тому на Волл-стрит зрозуміли, що деякі фізики вміють розв’язувати диференціальні рівняння, й почали наймати їх як спеціалістів із кількісного аналізу, аналітиків і трей-
дерів. А нині вищу математику, потрібну для роботи у фінансовій сфері, можна вивчити на кількох коротких курсах. «Доктор філософії з фізики, який займався тільки диференціальними рівняннями, неконкурентоспроможний», – каже Шварц.
Багато студентів кажуть, що вивчають предмет з інтересу і освіта є їхньою самоціллю. Дехто мало думає про те, куди їх приведе кваліфікація. Під час одного опитування серед британських аспірантів близько третини зізналися, що вчаться в аспірантурі, аби далі залишатися студентами чи відтягнути пошук роботи. Зокрема, близько половини тих, що перебувають на технічних спеціальностях. Тим, хто займається природничими науками, легко отримати стипендію, тому вони вступають до аспірантури. Але на студентів, які залишаються в університеті, чекають і плюси, і мінуси. «Надто освічені» працівники, чий рівень перевищує вимоги роботи, ймовірно, будуть менш задоволені, продуктивні й більш схильні говорити, що збираються звільнитися.
Науковці часто сприймають питання про доцільність здобуття докторського ступеня так само, як про те, чи не забагато у світі мистецтва або культури. Вони вважають, що знання виходить з університетів у суспільство, роблячи останнє продуктивнішим і оздоровлюючи його. Можливо, у цьому і є правда, але це аж ніяк не означає, що вступ до аспірантури – оптимальний вибір для людини.
Інтереси професорів та вишів, з одного боку, і аспірантів – другого, не зовсім збігаються. Що більше талановитих студентів залишається працювати в університетах, то краще для викладачів. Ті, хто здобуває післядипломну освіту, підвищують шанси на гранти й допомагають своїм науковим керівникам заробити більше балів на публікаціях. Професори вибирають талановитих студентів молодших курсів і виховують із них потенційних докторантів. Не в їхніх інтересах відлякувати розумних підопічних, принаймні на самому початку. Одна студентка розповідає, як спершу їй обіцяли світле майбутнє, але після семи років виснажливої праці відмахнулися від неї жартом про те, щоб шукала собі багатого чоловіка.
Поодинокий виняток – Моніка Гарріс, професор психології в Університеті Кентуккі. На її думку, виші випускають забагато докторів філософії, тому сама вона більше не приймає докторантів. Одначе такий однобічний «контроль академічної народжуваності» – явище нечасте. У відповідь на запитання про перенасичення ринку праці PhD президент одного з вишів Ліги плюща – асоціації восьми найстаріших американських університетів – сказав, що коли кращі університети випускатимуть менше науковців, то за цю справу візьмуться інші навчальні заклади.
Добрі наміриБагато недоліків здобуття докторського ступеня відомі всім. Автор цієї статті побачив їх іще з десяток років тому, коли гриз граніт теоретичної екології в аспірантурі без будь-якої користі для себе. Європейці намагаються гармонізувати свою вищу освіту, і деякі установи виступають за більш структурований процес навчання, який пропонує американська аспірантура.
Організації, які фінансують такі дослідження, зрозуміли, що багатьом докторам філософії важко продати свою ерудицію і вміння на ринку праці. Написання лабораторних звітів, проведення наукових презентацій та піврічний аналіз літератури можуть виявитися навдивовижу непотрібними у світі, де технічні знання необхідно швидко пристосовувати і просто подавати масовій аудиторії. Тепер деякі університети пропонують своїм аспірантам курси, що розвивають соціальні навички, зокрема комунікації та командної роботи. Вони можуть знадобитися на ринку праці. Нова чотирирічна програма для аспірантів під назвою NewRoutePhD (з англ. «новий маршрут»), запроваджена у Британії, схоже, дає студентам саме такі вміння.
Змінитися можуть і оцінки та стимули. У деяких університетах факультети й викладачі розглядають кількість аспірантів як мірило успіху і змагаються за те, щоб випустити якомога більше науковців. А студентів дужче цікавить те, наскільки швидко випускники знаходять постійну роботу і яку зарплату отримують. У професорів, які звільняються від штрафу за перевищення кількості випущених докторів філософії, кількість аспірантів, що зрештою здобувають науковий ступінь, різко зростає.
Багато тих, хто вступає до аспірантури, – найрозумніші зі своїх випусків, вони завжди були найкращими у будь-чому, за що бралися. У них купа призів і грамот. Коли нове покоління випускників ступить на науковий шлях, мало кому захочеться миритися з тим фактом, що система, до якої вони потрапляють, можливо, створена на користь іншим, що навіть важкої роботи й гострого розуму може виявитися замало для успіху, і що, ймовірно, їм вигідніше пошукати краще заняття. Тоді свої дослідницькі навички вони можуть спрямувати на описання гіркої долі науковців. До речі, непогана тема для дисертації!
http://tyzhden.ua/World/58935?utm_source=twitterfeed&utm_medium=twitter
