Иван Светличный жил когда-то недалеко от нынешнего моего дома. В 1960 году ему и жене советская власть выдала однушку в новострое по адресу ул. Уманская 35, кв. 20. Недавно там местное комьюнити организовало граффити и это стало поводом почитать о непростой судьбе Светличного. Он родился в 1929 году в Луганской области. В 1947 году закончил с золотой медалью Старобельскую среднюю школу, потом с отличием филологический факультет Харьковского университета, а сразу по окончании аспирантуру в институте литературы им. Шевченко АН УССР. Кандидатскую диссертацию по эстетике вроде бы написал, но не "опубликовал".

В 60-е годы занялся антисоветчиной вместе с другими шестидесятниками. Первый раз был арестован 1 сентября 1965 года, но был выпущен. 12 января 1973 года был арестован второй раз, уже вместе с Чорноволом, Стусом и Сверстюком. Получил 7 лет лагерей и 5 поселения. Очень тяжело болел в лагере и после. И посути по состоянию здоровья уже не мог вернуться ни к творческой, ни к общественной деятельности. Умер в 1992 году и похоронен на Байковом кладбище.

В его честь переименовали улицу Петровского, тоже у нас на районе, хотя он к ней никакого отношения не имел.

А про свою квартиру на Уманской писал своей сестре так: «Цього листа я тобі пишу з нової, СВОЄЇ квартири. Це — по дорозі з центру на аеродром. Місце хороше, старих будинків і близько немає, кругом одні новобудови, планування чудесне, до центру — 20 хвилин тролейбусом».

Ещё один интересный момент "героизации" биографии Светличного в том, что в Википедии утверждается, что Светличный лишился должности главного редактора научного журнала «Радянське літературознавство» из-за конфликта с академиком Иваном Белодедом, но это неправда. Светличный там был ответственным редактором и автором статей.

У Ивана Белодеда был сын Александр, который пошёл по стопам отца и возглавлял кафедру истории украинского языка в КНУ им. Шевченко и написал интересное послесловие к книге Олеся Бузины «Вурдалак Тарас Шевченко», где сказано: Поява книги Олеся Бузини — книги, спрямованої на розвінчання культу Шевченка, зняття його (не хочу вживати слово „повалення“ — ми вже наповалювалися!) з п'єдесталу божка й повернення на нормальний людський рівень, знаменує собою певний етап у сфері особистої свободи, що реалізується у свободі думки та свободі слова.

…Хто ж такий Шевченко? Моторошно закомплексована маленька людина, що все життя страждала через свої еротичні невдачі, страхи, безпорадність й низьке походження. Звідси його нездатність до компромісів; самоіронії, що згладжує недосконалість буття, й паталогічна ненависть до дворянства, до «панів», незважаючи на те, що саме вони вивели його в люди.

Ні, бий їх, ріж, круши, топчи! Гостри сокиру, буди волю! Ці заклики радісно підхоплювали революційні фантасти, що мріють знести існуючий лад та дорватися до влади…

У повсякденному ж житті, як це переконливо доводить, спираючись на факти, Олесь Бузина, Тарас був далеко не подарунок — точнісінько, як й багато інших «генії». Недарма одна з його «наречених» боялася, що він закріпаче її гірше від пана. Тому євангельська рекомендація «не сотвори собі кумира» в нашому випадку актуальна, як ніколи…

Думалося: коли ж ми вийдемо на цей рівень, перестанемо вити про «долю» й «воріженьків», та піддамо нещадному аналізу наших допотопних одинозаврених ідолів.

Й перший крок на цьому шляху — книга Олеся Бузини. Нарешті!